Еще на ту же тему:

Нужен ли вашему ребенку нейропсихолог?

СДВГ у взрослых

Настя Мельниченко

🧒Привіт, я хлопчик з гіперактивним розладом та дефіцитом уваги, і сьогодні я хочу розповісти вам про те, що зі мною відбувається.

• 

  Мій мозок відрізняється від вашого

  У мене недорозвинуті лобні долі, які відповідають за контроль імпульсів та емоційно-вольову сферу. По суті, у мене мозок-гонщик, який реагує швидше, ніж я втигаю подумати про те, що відбувається. Це вроджена штука, і вона не лікується. Хоча й може корегуватися)

• 

  Я маю дуже швидкий розум.

  Миттєво схоплюю інформацію, миттєво вибудовую здогадки та отримую чітке розуміння, що і як. Мій інтелектуальний розвиток чудовий, а завдяки швидкості мислення видається часто взагалі блискучим. Тому я з тих, кого ви називаєте "дуже розумний хлопчик", і вам може здатися, що усі мої дії чи вчинки є усвідомленими, бо я ж такий розумака! Але це не так. Бо я таки відрізняюся.Дуже відрізняюся. 

• Я не можу тримати в пам'яті послідовність завдань, не вмію планувати та дотримуватися плану

  Не можу силою волі змусити себе щось робити. Тому мама сидить наді мною у мої 12 років, контролюючи, аби я вчив домашні і не відволікався. Тому мені б не пішло домашнє навчання: я не можу просто сісти і змусити себе займатися.
  Але те, що я не можу силою волі змусити себе щось зробити впадає в вічі не так, як те, що я не здатен стримувати свою поведінку і пориви.
  
  

• 

  Не можу силою волі змусити себе щось робити.

  Тому мама сидить наді мною у мої 12 років, контролюючи, аби я вчив домашні і не відволікався. Тому мені б не пішло домашнє навчання: я не можу просто сісти і змусити себе займатися.
  Але те, що я не можу силою волі змусити себе щось зробити впадає в вічі не так, як те, що я не здатен стримувати свою поведінку і пориви.

• Я легко виходжу з себе, коли довкола забагато шуму.

  Зриваюся, коли вчиняється несправедливість. Якщо мене зачепити, то я спершу влуплю, а потім розберуся. Я роблю це не зі зла, а просто тому, що не можу стриматися. Мої процеси збудження у мозку настільки перевищують процеси гальмування, що вважайте мене гончою машиною без гальм.

• Дорослі часто не вірять мені. 

  Не вірять, що я не здатен гальмувати, що я машина без гальм.Але те, що я відчуваю у моменти "зриву даху" подібно тому, як на очі спадає пелена. Ніби мене з головою занурили у хвилю, і я не можу спинитися, доки не випірну. Тому часто роблю таке, про що шкодую і за що мені соромно, але в момент, коли "накриває", я спинитися не можу: мій мозок недостатньо розвинений для цього.
  Тому мене вважають злим агресивним хлопчиком, недостатньо вихованим і зловорожим. Я б хотів би мати змогу самоізолюватися, коли мене "криє", але у школі такої можливості у мене зазвичай нема.
  

• Я не можу концентруватися на завданні, якщо довкола шум. 

  Я чув, що є країни, в яких такі, як я, можуть писати контрольні і тести в окремих кімнатах. Але у нашій країні це неможливо. Тому я пишу в шумі, не можу сконцентруватися, не встигаю, псіхую, бо все знаю, а вони всі шумлять, рву зошит або вилітаю з класу, або взагалі впадаю в істерику. Тому мене називають "психом" і не хочуть зі мною дружити.

• 

  Взагалі, дружити мені важко, бо мені важко доносити свої думки.

  Я не можу говорити так, як говорите ви. З різних причин. Може у мене уражені мовленнєві центри, і мені важко формулювати думку. Але частіше мої думки скачуть швидше за мову, емоції так переповнюють мене, що я не можу сформувати думку і просто захлинаюся у потоці слів. Або говорю так швидко, перескакуючи з думки на думку, що ви просто не встигаєте зрозуміти, про що я говорю.
  Тому мені легше писати, ніж говорити. Принаймні, пишучи я перебуваю у спокійному емоційному стані і можу структурованіше викласти думки. Але всидіти на місці і виписати те, що я переживаю, мені теж важко. ВИСИДІТИ НА МІСЦІ!!! Божевілля якесь.
  

• 

  Звісно, спілкуватися мені важко ще й тому, що я з дитинства був вигнанцем у компаніях однолітків. 

  Мама забирала мене з майданчиків, бо я був там небажаною дитиною. З дитсадків та шкіл мене виганяли самі. Завжди, в усіх дитячих колективах я був "псіхом", з яким не спілкувалися. Всі дорослі вважали мене страшенно лихою та невихованою дитиною. Тож не дивно, що я не мав змоги навчитися спілкуватися з іншими дітьми.

• Мене всі вважають поганим, завжди і в усьому. Коли хтось щось робить недобре, звинувачують одразу мене.

  В усіх суперечках і бійках за замовченням роблять винуватим мене, навіть якщо я зовсім там ні до чого. Мої однолітки швидко збагнули, що я лиходій в очах дорослих, і взяли за звичку в усіх сварках, бідах чи бійках звинувачувати мене. Це одразу перемикало увагу дорослих саме на мене, адже хто у нас "псіх"? звісно, я!
  І тоді я вирішив: ну і хай так! Вважаєте мене поганим -- я і буду поганим! Тепер, принаймні, мене не звинувачуватимуть у поганості даремно і я не лютуватиму ще більше від несправедливості. Хочете, аби я весь час був винуватим? Так я буду!
  Так мій розлад ускладнився опозиційно-викличною поведінкою.
  

Моя самооцінка дуже низька, адже все життя я чую лиш те, який я поганий і неслухняний. Мені прикро, бо я добрий хлопчик і роблю це все не зі зла. А бо просто маю інакше влаштований мозок.

• Я дуже гостро відчуваю усю несправедливість довкола, бо мої емоційні реакції дещо перебільшені.

   Тому мені болить щодня від того, з чим я стикаюся. Мої щити від болю - це бравада і опозиційно-виклична поведінка. Але я дуже-дуже потребую любові і прийняття.

• Якщо мене любити і підтримувати -- я розкриваюся і показую все найкраще, що в мені є.

   І якщо мені вдасться адаптуватися і компенсувати свої особливості, мій надшвидкий невтомний мозок зробить багато чудових і корисних справ!